Історія найдавнішої дерев’яної церкви Чернігівщини, яка береже таємницю і пам’ять про її мецената [ФОТО]

Найдавніша дерев’яна сакральна споруда на Чернігівщині козацьких часів, пам’ятка архітектури національного значення – Троїцька церква – нині діє в с. Новий Білоус, що за 11 кілометрів від Чернігова на Захід. Її датують першою половиною XVIII століття. Але дивовижа в тому, що поруч із нею стоїть дерев’яна дзвіниця-брама, датована 1646 роком, тобто збудована за два роки до першої писемної згадки про село… А на церковному цвинтарі покоїться представник 22-го покоління відомого шляхетського роду Дуніних-Борковських – рідний прапраправнук однодумця й товариша Івана Мазепи.

Дзвіниця схожа на фортечну вежу і церква незвична

На думку чернігівського історика Олександра Бондаря, дзвіниця більше нагадую проїзну бойову фортечну вежу, ніж власне дзвіницю.

«Можливо, воно так і було: церква раніше могла бути обнесена частоколом, а дзвіниця була як проїзна вежа, адже якщо глянути на час її спорудження, то зразу можна зрозуміти, що неспокійно тоді було, – говорить історик. – Татари докучали своїми нападами, а тут ще й Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Отже церква, можливо, слугувала як духовною фортецею, так і фортецею в прямому значенні слова, тут дивуватися нічому, час був такий. Та й церква істотно відрізняється від тих, що ми бачили раніше. В ній явно виражене українське бароко, а особливо – в побудові куполу. Церква – одноверха, тридільна, з прямокутним бабинцем, центральною дільницею і гранчастим вівтарем».

Найдавніша дерев’яна церква Чернігівщини береже таємницю і пам’ять про мецената - фото 72054

Ця споруда – яскравий зразок чернігово-сіверської школи дерев’яної монументальної архітектури. Різні джерела вказують різні роки зведення церкви: одні – 1646-й, інші – 1739-й. За інформацією ж місцевих краєзнавців, ця церква спочатку стояла в селі Мохнатин, а в Новий Білоус її перенесли пізніше. Можливо, після того, як церкву-ровесницю дзвіниці було втрачено. Різьблений іконостас ХVІІІ століття не зберігся, хоча в тому, який виготовили в кінці 40-х років ХХ століття, нібито є фрагменти старовинного іконостасу. Над іконостасом височіє вишукана восьмигранна баня, яка завершує внутрішній простір. Тут використані різьблені пов’язі, що прикрашають інтер’єр. У цьому своєрідному архітектурно-просторовому ансамблі церкви і дзвіниці яскраво простежуються народні традиції.

У 1939 році радянська влада закрила церкву, але, за переказами, мешканці села не дозволили влаштувати в ній склад. Кажуть, комора проіснувала пару місяців: люди відмовилися йти на роботу, збирати колгоспний урожай, доки не відкриють церкву. І церкву відкрили. Як воно було насправді – не відомо, але споруди збереглися в хорошому стані.

Найдавніша дерев’яна церква Чернігівщини береже таємницю і пам’ять про мецената - фото 72056
Звідки на Чернігівщині польський шляхтич Дунін-Борковський?

Село Новий Білоус розташоване на річці Білоус – притоці Десни. Вперше згадується в писемних джерелах під 1648 роком як Ляхів Білоус. Назву Євтухів Білоус село мало з 1664 року, потім – Хомин Білоус, а з 1793-го – Новий Білоус. Нині тут проживає близько 1550 людей (близько 500 дворів). Поблизу села виявлені поселення епохи неоліту, бронзи та раннього заліза (III – I тисячоліття до н. е.), низка ранньослов’янських поселень і курганів (III – V ст.) та часів Русі (X – XIII ст.), кургани X – XI століть.

За часів Гетьманщини, з 1663-го по 1782 рік, існувала Білоуська сотня у складі Чернігівського полку. Одним із полковників чернігівських – із 1672-го по 1685-й — був і добре відомий, навіть легендарний Василь Дунін-Борковський (роки життя 1640 – 1702). Походив він із давнього польського роду Дуніних гербу Лебідь, був сином Каспера Дуніна-Борковського – полковника королівських військ, який у нагороду за участь у Смоленській війні (1632 – 1635) отримав від Владислава IV маєтності в Чернігівському воєводстві (адміністративно-територіальна одиниця Корони Польської в Речі Посполитій (1635 – 1654).

Після укладення Андрусівського договору між Річчю Посполитою і Московським царством 1667 р. Василь Дунін-Борковський, щоб не втратити свої землі, що вийшли з-під польської влади, прийняв православ’я і почав служити у Війську Запорозькому, став військово-політичним діячем. У 1674 р. він одержав грамоту від московського царя Олексія Михайловича про затвердження земель, подарованих його предку королем Польщі, і це зробило його надзвичайно багатим.

Про нього збереглися найнеймовірніші історії. Одна з них засвідчує, ніби московський князь Василь Голіцин пропонував йому гетьманство за 10 тисяч рублів після усунення Івана Самойловича. Дунін-Борковський відмовився, бо, мовляв, шкода було віддавати таку велику суму. Він був відомий своєю меценатською діяльністю й участю у змовах проти очільників Лівобережної Гетьманщини – гетьманів Дем’яна Многогрішного та Івана Самойловича.

Найдавніша дерев’яна церква Чернігівщини береже таємницю і пам’ять про мецената - фото 72057

У 1675 р. за його кошти в Чернігові були відреставровані Спасо-Преображенський собор, Воскресенський і Благовіщенський храми, П’ятницький і Єлецький монастирі. В останньому були добудовані келії і трапезна. Великі кошти вкладено в облаштування іконостасу, в якому мистецтво епохи залишило один із найкращих своїх зразків. На жаль, іконостас не зберігся. Його можна побачити лише на старих фотографіях.

Полковник також відомий іншими численними церковними пожертвами. Храмам він подарував потири, ставник, тарелі, Євангелія в срібних оправах. Більшість цих дарів була роботи західноєвропейських майстрів. Більше десяти з них є гордістю Чернігівського історичного музею ім. Василя Тарновського. На кожному предметі – герб Дуніна-Борковського. Дари сільським церквам були скромнішими.

Після складання обов’язків полковника чернігівського він став генеральним обозним в уряді Гетьманщини за часів Івана Мазепи. Очевидно, естафету благодійності перейняв від гетьмана, якому був товаришем і однодумцем.

Чернігівський дракула чи московський наклеп на товариша Івана Мазепи?

Український історик і етнограф Петро Єфименко на початку 1880-х років записав у Чернігові переказ про посмертні пригоди Василя Дуніна-Борковського. Поховали його урочисто і з пишнотами, притаманними генеральному обозному Війська Запорозького. Але він щоночі піднімався з домовини і в оточенні прислужників гасав по своїх володіннях у селі Бобровиця, що під Черніговом, і до ранку влаштовував гучні бенкети. Вдова покійного дізналася про такі неподобства чоловіка і попросила архієпископа Іоана Максимовича про допомогу. Той нібито перекрив хрестом шлях із Чернігова до Бобровиці (дорога проходила через Красний міст над рікою Стрижень, притокою Десни). Міст нібито зруйнувався і бешкетний покійник зник у водах ріки.

Дивно, що народна творчість боротьбу з покійним полковником чернігівських приписує саме Іоану Максимовичу, який його відспівав і присвятив епітафію, де перераховано всі відбудовані й відремонтовані Дуніним-Борковським церковні споруди Чернігова.

Схоже, у цій дикій легенді відобразилася вже пізніша московська антимазепинська і загалом антиукраїнська пропаганда. Так би мовити – результат інформаційної війни проти української козацької держави і її лідерів. Сумно, що замість пошанування благодійника чернігівці зберегли в пам’яті нікчемну наклепницьку середньовічну байку.

Дуніни-Борковські – польський шляхетсько-магнатський рід, гілка роду Дуніних. Із цього роду аж до середини XX століття походили видатні особи: вчені, літератори, філософи, політики, державні та громадські діячі.

На Личаківському цвинтарі у Львові збереглися дві каплиці Дуніних-Борковських. Упродовж 1901 – 1946 років у місцевості Старий Світ була вулиця на честь цього шляхетського роду. Нині це вулиця Максима Залізняка.

До української гілки роду належать, зокрема, єпископ Чернігівський Інокентій Дунін-Борковський і поміщик Петро Дунін-Борковський (1822 – 1846) – чоловік художниці Глафіри Псьол, знайомий Тараса Шевченка.

Чому чернігівці забули цього мецената? Через прізвище?

«Особливе місце серед чернігівських меценатів кінця ХІХ – початку ХХ ст. посідає Іван Якович Дунін-Борковський (1832 – 1902) – дворянин, багатий землевласник і володар фінансового капіталу. Величезні кошти жертвував він на розвиток народної освіти, на стипендії студентам вищих навчальних закладів. Саме йому зобов’язані здобуттям вищої освіти десятки й сотні молодих людей із небагатих родин, вихованці Чернігівського земського сирітського будинку, що отримали путівку в життя на благодійницькі гроші. З часом ім’я Івана Яковича пішло у забуття. Сучасні чернігівці про нього й не згадують», – пише науковиця Чернігівського обласного історичного музею ім. Василя Тарновського Тетяна Журавльова.

«Іван Якович – представник 22-го покоління цього древнього роду. А згаданий вище легендарний Василь Касперович Дунін-Борковський, один із найбагатших та найвпливовіших діячів України кінця ХVII – початку ХVIII ст., чернігівський полковник, генеральний обозний Війська Запорозького, був його рідним прапрапрадідом, – наголошує дослідниця. – Народився Іван Якович 17 вересня 1832 року в родовому маєтку Дуніних-Борковських – Бобровиця, передмісті Чернігова. Його батько – Яків Іванович (1781 – 1850), штабс-капітан у відставці, Чернігівський повітовий предводитель дворянства. Мати – Софія Семенівна Шендюх (1805 – ?). Іван Якович був єдиною дитиною в сім’ї. Він отримав початкове домашнє виховання. В 1843 році поступив у третій клас Чернігівської гімназії, яку закінчив у 1848 році. А у 1852 році з чином ХІІ класу завершив навчання у Ніжинському юридичному ліцеї. Невдовзі вступив на військову службу. Брав безпосередню участь у Кримській війні. Був нагороджений медаллю за хоробрість. Отримав військовий чин підпоручика, а при виході у відставку в 1857 році – поручика. Після смерті батька Івана Яковича всі землі успадкувала його мати Софія Семенівна. Сину вона виділила лише невеличкий маєток у с. Новий Білоус, де той і оселився, коли вийшов у відставку, і жив там до смерті матері. А коли став повноправним спадкоємцем, переїхав до Чернігова. Саме з того часу й розпочав Іван Якович свою громадську діяльність. Служив почесним мировим суддею, повітовим і губернським гласним, неодмінним членом присутствія з селянських справ, губернським і повітовим предводителем дворянства. Майже 20 років займався він громадськими справами… Але він ніколи не говорив про свої пожертвування та уникав усіляких подяк. Тому багато випадків його благодійництва залишилися для публіки невідомими. Найбільш крупні пожертвування Івана Яковича Дуніна-Борковського: жіночій гімназії – 5 тисяч крб., чоловічій гімназії – 20 тисяч крб., реальному училищу – 50 тисяч крб., згідно з духовним заповітом, кожний з цих закладів одержав по 30 тисяч крб., нижчі навчальні заклади – 10 тисяч крб., губернське земство на стипендії – понад 400 тисяч крб. А всього – більше 600 тисяч крб.

Особисте життя Івана Яковича не склалося. Він помер неодруженим 3 вересня 1902 року в Чернігові. Наступного дня у міській Воскресенській церкві відбулася заупокійна літургія. Похований Іван Якович Дунін-Борковський 5 вересня 1902 року в с. Новий Білоус на цвинтарі Троїцької церкви. Могила його збереглася до нашого часу».

Найдавніша дерев’яна церква Чернігівщини береже таємницю і пам’ять про мецената - фото 72059
Найдавніша дерев’яна церква Чернігівщини береже таємницю і пам’ять про мецената - фото 72058

P.S.

У житті українців багато заплутаних і перекручених історій, забутих і принижених особистостей. І тим ціннішим є те, що збереглося і нагадує про героїчне минуле і гідних людей.

Автор: Любов Потапенко.

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Залиште свій коментар!
Введіть своє ім'я